Головна / Наші герої

Згадаймо про Героя!

19 червня 2017 року минуло три роки, як, виконуючи військовий обов’язок, загинув у зоні проведення АТО розвідник-кулеметник взводу розвідувальної роти 95-ої окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України Олексій Шевченко. Три роки материнської туги, яка не виплачеться і не пройде ніколи, скільки б не минуло часу, три роки по-чоловічому стриманого суму батька.

У той день колона військових потрапила в засідку терористів. Попереду колони на БТРах їхали розвідники, які й прийняли вогонь на себе. Олексій Володимирович Шевченко посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, почесним званням «Честь і слава Житомирського району». Кожного року 19 червня на кладовище у Левків, до могили Олексія приїздять друзі, колишні однокласники, військові, які служили разом з ним, і ті, хто, як і він, за наказом Батьківщини, поїхали у  «гарячу точку». Приходять односельчани, вчителі, сільський голова - кожен зі своїми спогадами про молодого, привітного, з гарною усмішкою  хлопця, якого знали з дитинства, про їхнього Альошу…

-    Син після закінчення школи вчився в Агроуніверситеті, отримав спеціальність юриста. Але ще з дитинства він прагнув бути військовим, дуже подобалася йому ця професія. Після закінчення університету хотів піти на контрактну службу, але тоді його не взяли – сказали, що за станом здоров’я. Тоді ж, у 2007 році, Олексій був мобілізований на строкову службу, і через рік ми його не впізнали – повернувся змужнілий, спортивно підготовлений, армія була для нього гарним загартуванням, - розповідає мама Валентина Леонідівна. – Після армії пішов працювати до  спецпідрозділу судової міліції МВС України «Грифон», закінчив школу міліції, потім заочно - Харківську національну юридичну академію. Не полишав заняття спортом, їздив на змагання від спецпідрозділу, зайняв на всеукраїнських 4 місце. Ще Олексій любив волейбол, навіть вже після закінчення школи зібрав сільську команду, яка теж брала участь у змаганнях, серед яких – на краще спортивне село України.

Коли почалися події на Майдані в Києві наприкінці 2013 року, син полишив службу у «Грифоні» - відмовився брати участь у силовому розгоні мирної демонстрації. Подав рапорт про звільнення, і майже одразу вступив на службу в 95-у окрему аеромобільну бригаду. Здійснив свою мрію – стати десантником. У складі бригади виконував військовий обовязок в окупованому Криму, потім на сході України.

Востаннє ми бачили Олексія на початку березня 2014 року. Подзвонив, сказав, що по тривозі їх збирають в частину, ще тиждень вони були в Житомирі, ми приїхали 9 березня – і вже не застали його в частині, вночі їх перекинули в Миколаїв, а звідти – у зону АТО. Молодший наш син, Ярослав – працює зараз у Києві, він обрав мирну спеціальність, одружився. Олексій завжди говорив нам, батькам: треба, щоб з вами хтось вдома залишився, досить одного сина-військового. От так і сталося…

-    Олексій був справжнім другом, була у нас в школі така команда з чотирьох друзів – завжди були разом, і після закінчення школи теж часто дзвонили один одному, зустрічалися, Олексій завжди був організатором цих зустрічей. Як капітан сільської команди з волейболу, збирав усіх докупи на тренування та змагання. Ми бачилися в останній раз у 2013 році, коли я з сімєю відїжджав у Дніпропетровську область, потім спілкувалися тільки телефоном та по скайпу, я запрошував Олексія в гості, але не судилося, - розповів колишній однокласник та друг Олексія - Антон. – Таких друзів, як Олексій, складно віднайти, мені дуже не вистачає його, кожного разу, приїжджаючи в Левків до родичів, я йду провідати Льошиних батьків, йду на кладовище, побути біля свого вірного друга, згадати наші дитячі роки…

Сергій – колишній командир взводу ВДВ, був знайомий з Олексієм ще з часів служби у «Грифоні»: – Ми cпочатку були поверхнево знайомі, Олексій запам’ятався мені приємною, відкритою посмішкою, ближче почали спілкуватися, коли Олексій став контрактником, вже на війні. У нас було багато спільних знайомих зі служби в міліції, по спорту. Під час служби часто спілкувалися, у нас було багато спільного. Олексій за характером був лідером, за ті півтора місяці, що ми були разом у «гарячій точці», встиг себе проявити як надійний товариш по службі, він іноді підміняв мене як командир відділення. Він був з тих, з ким можна було, як кажуть,  йти в розвідку, на нього завжди можна було покластися. Природна чесність, почуття справедливості, відповідальність, почуття шани до Бога і батьків – ось що відрізняло Олексія. З ним було цікаво поговорити на будь-які теми, він глибоко мислив та розмірковував.

Батько Олексія Володимир Дмитрович каже, що завжди намагався не диктувати своїм дітям, яку професію їм обрати, не заперечував, коли старший, Олексій, мав непереборне тяжіння до військової справи. Олексій у школі дуже любив історію, хотів, щоб про його рідне село знали всі. Ставши військовим, казав молодшому, Ярославу: «це не твоє», відрадив його від професії військовослужбовця. Кожен батько, мабуть, повинен гордитися сином-військовим, але тільки не ціною його загибелі… - Зараз чомусь приходять думки про якісь дивні збіги у долях поколінь однієї сім’ї – ім’я Олексій означає захисник, Олексієм звали одного з прадідів мого сина, який пропав безвісти на фронтах Великої Вітчизняної, - розповідає Володимир Дмитрович. - Кожної неділі, у будь-яку погоду, ми йдемо на кладовище, приїздять товариші по службі сина, у день його народження та у день загибелі, віддають йому шану та пам’ять. Нам надає допомогу сільська рада, часто спілкуємося з капеланом бригади Василем Поворознюком, який завжди готовий подати руку допомоги.

Колишній класний керівник Олексія Світлана Юріївна згадує, що правознавство, історія – ці предмети були улюбленими в Олексія, він часто брав участь у предметних олімпіадах, хотів бути юристом. Був він талановитим спортсменом, займався волейболом, грав у футбольній команді «Енергія» з Гадзинки, неодноразово ставав призером обласних змагань з армрестлінгу серед представників силових структур. Навчаючись у школі, був лісничим шкільного лісництва. Олексія любили і поважали в рідному селі. Для молоді він був прикладом справжньої людини, товариша. - Шкода, що чомусь на річниці загибелі героїв АТО на бігбордах у Житомирі не згадують, поряд з житомирянами, і загиблих воїнів з Житомирського району, - сказала Світлана Юріївна.

На могилі Олексія квітнуть пишні трояндові кущі – такі, як він висаджував разом з батьком на подвір’ї біля їхнього будинку. Любив природу, тварин, цінував чоловічу дружбу. Був відкритим до людей, і того дня, на війні – першим побачив бойовиків і встиг попередити товаришів. Ціною власного життя врятував колону наших військових.

…Йому було всього 26, таким молодим, усміхненим, який дивиться з сірого граніту  – він залишиться назавжди. Високо тріпочуть в небі над памятником  прапори героїчної 95-ї, не згасає лампадка на могилі, і ніколи не згасне пам’ять про сильного, доброго, щирого хлопця Олексія Шевченка та його подвиг. Він прагнув служити Україні, і загинув за неї, за нас, за кожне сьогоднішнє та майбутнє життя.

 

 

 

 

 

Герой-десантник із Озерного

26 лютого 2015 року під час мінометного обстрілу з танку КСП батальйону в районі селища Водяне Донецької області, загинув житель смт. Озерного 34-річний Володимир Гнатюк. Указом президента України Володимира Гнатюка нагороджено посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Нагороду вручили його 6-річній доньці.

За плечима у Володимира миротворчі служби в Косово та Іраку, п’ятнадцять років служби у 13-му батальйоні 95-ої окремої аеромобільної бригади сухопутних військ ЗСУ.

На захист східних рубежів та територіальної цілісності України він відправився добровольцем. Події на Донбасі він називав найстрашнішими із того, що йому довелося бачити на власні очі. Та навіть за таких обставин він залишався позитивно налаштованою людиною, як справжній патріот, завжди був на передовій.

Під час героїчної оборони Донецького аеропорту він до останнього залишався у розбомбленому вщент терміналі.

Прощання з героєм відбулося на території військової частини в Житомирі, поховали героїчного десантника у селі Сонячне Житомирського району, де проживає його матір.

Меморіальну дошку на честь загиблого в АТО військовослужбовця 90-го окремого десантного-штурмового батальйону 81-ї десантно-штурмової бригади Володимира Гнатюка відкрили 20 червня 2016 року в смт Озерне, на фасаді будівлі школи, де він навчався.

Copyright © 2008
Розробка сайту веб студія SEOTM